У 2022 році загрозу світовій продовольчій безпеці було видно буквально на карті. Росія заблокувала українські морські порти, мільйони тонн зерна залишилися всередині країни, ціни на світових ринках пішли вгору, а держави, залежні від імпорту продовольства, почали шукати альтернативних постачальників. Проблема була фізичною і тому очевидною: зерно вже було вирощене, але не могло потрапити до покупця.
Через чотири роки ситуація виглядає інакше. Україна навчилася працювати в умовах війни. Ми створили нові логістичні маршрути, розвинули Дунай, перебудували залізничні й автомобільні перевезення, а після припинення Чорноморської зернової ініціативи змогли відновити морський експорт власним коридором. Український бізнес інвестував значні кошти, щоб зерно продовжувало рухатися навіть тоді, коли звична логістична система фактично перестала існувати.
«НІБУЛОН» знає ціну цієї адаптації на власному досвіді. Після початку повномасштабного вторгнення ми побудували новий перевантажувальний термінал на Дунаї, перебудували наземну логістику, модернізували автопарк, розширили використання залізничного транспорту й відновили частину флоту. Від початку повномасштабної війни інвестиції компанії в логістичний напрям склали 42,9 млн дол. США.
Це дозволило створити альтернативу. Але альтернатива не означає рівноцінну заміну.
Від початку повномасштабної війни інвестиції компанії в логістичний напрям склали 42,9 млн дол. США.
До повномасштабної війни експортна логістика українського зерна могла коштувати приблизно 30 дол. США за тонну. Після вторгнення у 2022 році в найскладніші періоди ця цифра сягала 150 дол. США. Зараз, за умов обмеженої роботи портів Великої Одеси, ланцюг відвантаження продукції через Дунай наблизився до 85 доларів за тонну.
Світовий ринок при цьому живе за власною ціновою логікою. Покупець порівнює українське зерно з продукцією інших країн і не заплатить на 50–70 доларів більше лише тому, що наша логістика стала дорожчою через війну. Під час нинішньої кризи зростання світової ціни компенсувало приблизно 20–25 дол. США цієї різниці. Решта — близько 50 дол. на тонні — залишається всередині українського ланцюга й зрештою тисне на закупівельну ціну, яку отримує агровиробник.
Саме тут логістична проблема починає перетворюватися на фінансову.
Фермер втрачає не просто частину прибутку від нинішнього врожаю. Він втрачає кошти, за які має профінансувати наступний виробничий цикл: придбати насіння й добрива, заправити техніку, виплатити зарплати й орендну плату за землю, підготувати наступну посівну. При цьому дорожчають паливо, енергія, добрива й засоби захисту рослин.
Експортер стикається з іншою стороною тієї самої проблеми. Коли зерно рухається повільніше, капітал довше залишається зв’язаним у товарі, зберіганні й логістиці. Щоб закупити у фермерів той самий фізичний обсяг зерна, потрібно більше оборотних коштів. Якщо такого фінансування немає, закупівлі сповільнюються саме тоді, коли виробнику найбільше потрібна ліквідність.
У цьому й полягає принципова різниця між 2022 роком і 2026-м. Чотири роки тому світ шукав спосіб вивезти зерно, яке вже було вирощене. Сьогодні ми повинні подбати, щоб Україну, яка до великої війни забезпечувала близько 12 % світового експорту пшениці й 16 % кукурудзи, змогла виростити наступний урожай.
Міністр аграрної політики публічно попередив: якщо не вдасться підтримати фінансову стійкість аграріїв, посівні площі під майбутній урожай можуть скоротитися на 5–7 млн гектарів. За нинішньої структури посівів і середньої врожайності це може означати втрату приблизно 25–30 млн тонн виробництва, які мала б сформувати український експорт і валютний виторг. Для розуміння масштабу: Єгипет — один із найбільших імпортерів пшениці у світі — щороку закуповує за кордоном близько 12,5–13,5 млн тонн.
Тому 2022 року вузьким місцем українського зернового експорту був доступ до моря. У 2026 році ним дедалі більше стає доступ до капіталу.
Якщо не вдасться підтримати фінансову стійкість аграріїв, посівні площі під майбутній урожай можуть скоротитися на 5–7 млн гектарів. За нинішньої структури посівів і середньої врожайності це може означати втрату приблизно 25–30 млн тонн виробництва, які мала б сформувати український експорт і валютний виторг.
Для аграрного бізнесу оборотний капітал — це кровоносна система. Фермер фінансує виробництво задовго до продажу врожаю. Експортер має заплатити фермеру, профінансувати зберігання і логістику й лише після постачі товару покупцеві повернути гроші в оборот. Що довший і дорожчий цей цикл, то більше фінансування потрібно для того самого обсягу зерна.
Для НІБУЛОНу доступ до робочого капіталу й торговельного фінансування сьогодні є одним із головних системних обмежень. Потреба компанії лише на сезон 2026/27 оцінюється приблизно в 170 млн дол. США. У різному масштабі з тією самою проблемою стикається весь зерновий ланцюг.
Ми бачимо, що фінансова система реагує на цю ситуацію. Національний банк уже розширив особливий порядок оцінювання кредитного ризику для життєздатних підприємств, які через війну потребують короткострокової реструктуризації, і дозволив банкам за визначених умов не застосовувати окремі ознаки дефолту. Також розширено можливості врахування аграрної продукції як забезпечення за кредитами. Це важливі й правильні кроки.
Але регуляторна можливість ще не означає реального кредиту.
Правила можуть дозволяти банку гнучкіше оцінити життєздатного позичальника, реструктурувати його борг або краще врахувати зерно як забезпечення. Остаточне рішення про новий кредитний ліміт усе одно ухвалює сам банк. І в наших розмовах із банківським сектором ми бачимо, що фінансові установи залишаються дуже обережними.
Війна створює ризики, які ані приватний бізнес, ані комерційна банківська система не можуть повністю нести самостійно.
Саме тому наступним кроком після регуляторних змін має стати така фінансова архітектура, за якої міжнародні фінансові інституції, банки розвитку й уряди країн-партнерів беруть на себе частину системного воєнного ризику. Гарантії, страхування воєнних ризиків, інструменти first loss, довгострокове рефінансування й програми торговельного фінансування можуть знизити ту частину ризику, яку комерційний банк не здатен прийняти на власний баланс, і таким чином розблокувати приватний капітал.
Окремого рішення потребує борг, пов’язаний з активами, що були зруйновані, окуповані або через війну втратили здатність генерувати грошовий потік. Якщо такий борг продовжує оцінюватися так само, як звичайна комерційна заборгованість мирного часу, він перестає бути лише відображенням минулих втрат. Він починає обмежувати здатність життєздатного бізнесу залучати кошти для майбутнього.
Потрібно розробити нову фінансову архітектуру, яка б розрізняла звичайний підприємницький ризик, тимчасові фінансові труднощі життєздатного бізнесу й системний ризик війни — і для кожного з них застосовувала відповідний фінансовий інструмент.
У 2022 році світ знайшов спосіб розблокувати український експорт. У 2026-му — потрібно розблокувати капітал до того, як його дефіцит перетвориться на дефіцит зерна у світовому масштабі.
текст: Андрій Вадатурський, СЕО компанії «НІБУЛОН»
Фото: пресслужба компанії «НІБУЛОН»